Виникнення «Солідарності» в Перемишлі – на прикладі діяльності братів Сівець: Віта, Маріуша та Адама.

1) Початки опозиційної діяльності Віта Сівця

.

.

Від автора:

Як відомо, внаслідок масових робітничих страйків у червні 1976 р., спричинених різким підвищенням цін на продукти харчування, комуністичний апарат безпеки заарештував і ув’язнив тисячі робітників, які раніше були побиті рядами міліціонерів у т.зв. стежки здоров'я. Вплив комуністичної влади на робітничий клас, природно, створив сприятливий ґрунт для діяльності опозиційних груп, які в таємних журналах друкували й розповсюджували про репресії, захищали робітників і засуджували комуністичний режим, вимагаючи свободи й демократії для Польщі.

У цих обставинах тоді 24-річний Віт Сівець не залишався пасивним. Зрештою, він пам’ятав героїзм свого батька Ришарда, який 8 років тому самоспалився в акті засудження комуністичної диктатури, що поневолювала Польщу.

Віт:

Я почав опозиційну діяльність невдовзі після створення Комітету захисту робітників, десь восени 1976 року. Була наша група в Перемишлі. До нас їздив Ясіу Екерт і Стасю Судола, і Стасю Кусінський, який працював у Варшаві, а жив у Перемишлі. Я приєднався до них. Основною нашою метою було розповсюдження нелегальної преси, оскільки відчували потребу інформувати хоча б частину жителів Перемишля про те, що відбувається в країні.

На той час КОР видавав свій бюлетень у формі місячника. Згодом почали виникати й інші незалежні опозиційні групи, в т.ч ROPCIO, або Рух на захист прав людини і громадянина. Саме там Ясіу Екіерт дуже залучився. Не дивлячись на це, селянський рух почав повільно проростати, видаючи журнал «Placówka» і зосереджуючись переважно навколо Зброської Дуки в Мазовії. Wiesio Kęcik був дуже залучений до цієї сфери. У той час Мірек Хоєцкі заснував і видав свій незалежний журнал «Nowa». А пізніше Генєк Вуєц організував опозиційний робітничий рух і почав видавати нелегальну газету «Роботник».

Ми збирали ці листи, у кого могли, і привозили їх до Перемишля. Ми віддали їх людям, яким довіряли. Ми хотіли, щоб ця підпільна преса потрапила в добрі руки і передалася далі, щоб все це ходило серед людей. Я знав багатьох жителів Перемишля, тому що працював у Перемишльському житловому кооперативі.

У 1978 році я організував Комітет віруючих самооборони при парафії в Кмецьці. На той час храм будувався, а парохом був о. Адам Міхальський. Зазнав неймовірних цькувань і репресій з боку влади. Ну, ми створили цей Комітет, щоб це відстоювати, а водночас і для того, щоб правдива інформація доходила до мешканців Перемишля. Наш Комітет видавав друковані «Повідомлення». Мені незручно про це говорити, але я був автором усіх, про що служба безпеки дізналася лише після третьої редакції. 

У першому номері цього журналу всі члени цього комітету були названі поіменно. Там не розголошувалися люди, які лише різними способами підтримували нас. Однак про їхню допомогу було повідомлено єпископську курію. А загалом ми видали близько семи тих «Повідомлень», якщо мені не зраджує пам’ять. Перший випуск був наповнений інформацією, пов’язаною з парафією, незаконним, на думку влади, будівництвом храму, а також важливою національною та світовою інформацією.  

Так було з цією церквою, що на цій території спочатку був сарай. Всередині комори парафіяльний священик таємно домовився про будівництво каплиці. А в суботу ввечері в сараї розібрали дах і стіни, а в неділю в каплиці відслужили святу месу. Так все починалося, а потім почалося будівництво церкви, теж без дозволу. Парафіяльний священик раніше звертався до влади з проханням дозволу на будівництво церкви для маєтку Кмієць, але, звісно, всі відповіді були «ні». Ну, церкву побудували без дозволу.

Влада не наважилась зупинити формально незаконне будівництво храму, а своє розчарування та гнів спрямувала на членів Вірянської Самооборони. Усіх, хто належав до цього комітету, час від часу затримували на різні терміни. Мінімальним покаранням було закриття на 48 годин. Але бувало так, що людину відпускали, наприклад, о третій годині дня, а коли він повертався додому, знову затримували ще на 48 годин.

2) Переломне літо - 1980р

  Віт:      

 Тоді, коли «Солідарність» створювалася на хвилі загальнонаціональних страйків у липні-серпні 1980 року, я вже не працював у житловому кооперативі і не був працівником жодного підприємства. І одного разу до мене прийшов Стасю Судол і сказав, що PAX організовує вільні профспілки в Перемишлі. Я запідозрив, що тут щось не так, тому того ж дня ввечері поїхав до Варшави, до Сташека Кусінського на Мазовщині Солідарності. Тут мої сумніви підтвердилися. Мені сказали, що не ПАКС має організовувати профспілки, а самі працівники мають самоорганізовуватися на своїх робочих місцях і створювати установчі комітети НСЗЗ «Солідарність».

Повертаючись до Перемишля, я боявся, що PAX чи старі активісти WRZZ першими заснують нібито вільні профспілки, які не будуть знизу, справжні, а якимось чином контрольовані владою. Як тільки я прийшов додому, я звернувся до своїх двох братів і сестри, щоб вони допомогли мені організувати «Солідарність». Я попросив їх поширити на своїх робочих місцях інформацію про створення Незалежної самоврядної профспілки «Солідарність» по країні. Я закликав їх організувати Установчі комітети разом зі своїми надійними співробітниками. І рідні брати допомогли. Це був серпень 1980 року. Першим був Маріуш, який працював у «Фаніні», а за ним Адам, працівник POM у Перемишлі. Наша сестра, на жаль, покійна Ельжбета, також була активною в готелі «Солідарність».

       3) Створення НСЗЗ «С» в Перемишлі «Фаніна»

Маріуш: 

На той час я був працівником «Фаніни», де працювало 550 осіб. Я працював у механічному відділі контролю якості, тож мав змогу прогулятися заводом і знав багатьох працівників. Під час обідніх перерв я виходив на трибуну і передавав інформацію, отриману від мого брата Вітка, про ситуацію в країні та про створювану профспілку «Солідарність». Я стверджував, що ми також повинні тут організуватися як профспілка, незалежна від будь-яких установ і влади. Я робив це з повною впевненістю, що «Солідарність» досягне успіху.  

Але незабаром почалися біди. Керівництво заводу почало мене огидувати. Мені заборонили залишати механічний цех і ходити по виробничих цехах. Тож довелося знайти хороброго й важливого союзника. Я знав, що в КБ заводу працював Кшиштоф Прокоп, дуже порядна людина. Професіонал з великим досвідом роботи, якого цінує керівництво, і в той же час високо поважає колектив. Тож я підійшов до нього і сказав: пане Кшисієк, допоможіть врятувати ситуацію, бо вони лізуть у нашу шкуру. І він погодився, щоб ми організували на заводі Установчий комітет «Солідарності». З нами був ще третій, але імені не пам’ятаю.

Я пам’ятаю, як ми втрьох підійшли до генерального директора заводу і сказали: «Просимо Вашого підпису підтвердження публікації нашого оголошення на радіостанції компанії щодо організації Установчого комітету НСЗЗ «Солідарність» у «Фаніні». Директор відповів, що не може підписати таку угоду. Кшиштоф Прокоп спокійно запитав, наголошуючи на кожному слові: «То ти хочеш, щоб ми зробили у «Фаніні» те, що зробили робітники в Урсусі»? Він трохи подумав, але врешті підписав свою згоду під нашим повідомленням.

Щоб ми могли законно діяти і видавати організаційні повідомлення. Правда, я не розповсюджував опозиційних політичних листівок на заводі. Я не хотів ризикувати, тому що це було моє робоче місце. Проте вдалося створити профспілку «Солідарність» у Фаніні, куди записалася більшість працівників, близько 450 осіб із 550 працівників. Якби не моє одруження в Лесько і не життя там, я, мабуть, був би значним солідарним активістом у Перемишлі. І мене б потім точно інтернували разом із моїми братами.

         4) Створення НСЗЗ «С» в ПОМ у Перемишлі

Адам:

Я працював у Центрі державного машинобудування в Перемишлі заступником начальника майстерні. Наш Установчий Комітет NSZZ «Солідарність» був створений на рубежі серпня та вересня 1980 року. На той час, мабуть, уже існував статут Солідарності. Факт незайняття керівної посади був вигідний і мені, і справі, оскільки – згідно зі статутом «Солідарності» – особи, які обіймають керівні посади, не могли претендувати на посаду голови Спілки на робочому місці. А я був просто депутатом, тому взяв справу в свої руки.

Організовувати Спілку в ПОМ я почав у серпні. На заводі працювало всього 150 людей, тому ми спілкувалися з працівниками особисто. Листівок не було, тільки з вуст в уста. Користуючись інформацією, яку брат Вітек приніс із головного управління Союзу, я особисто перейшов від людини до людини, від відділу до відділу. А в ПОМ ми організували Установчий комітет НСЗЗ «Солідарність», головою якого я став. І мушу визнати, що жодних обмежень з боку директора не було. У мене не було великих труднощів це зробити.

Звісно, на початку люди ще трохи боялися, тому не всі хотіли вступати в «Солідарність». Але після подальших розмов і інформації про те, що відбувається по всій Польщі, люди набрались сміливості і більше не відмовляли нам. Вони просто знали, що цього не станеться

лише в Перемишлі, Мельці чи Жешуві, але що ця хвиля Солідарності поширюється по всій країні і стає все більшою і більшою. Це було щось нове, і людям було цікаво, як ця «Солідарність» почне діяти поряд з існуючими профспілками, але як профспілка, незалежна від влади і самоврядна. Зростаючі успіхи Солідарності по всій Польщі дали людям впевненість, що вона має досягти успіху. Як наслідок, до «Солідарності» підписалися майже всі працівники ПОМ у Перемишлі, включно з генеральним директором заводу. Відмовилися лише троє: технічний директор, начальник військової частини (тобто фактично секретний агент, який надає СБУ інформацію про ситуацію на виробництві) та кадровика.

Віт:  

Також треба сказати кілька слів про нашу сестру, покійну. Єлизавета, за чоловіком Шабаг. Ельжбета також погодилася допомогти нам і організувала установчий комітет «Солідарності» в готелі Dworcowy, де вона працювала.

5) Організація ширших структур Солідарності в Перемишлі

Віт:

Маючи вдома три комісії Солідарності, я зв’язався зі своїми давніми друзями в Перемишльському житловому кооперативі. Там Зигмунт Майґер організував робочий комітет «S». Тож я запросив Зигмунта на зустріч у нашу квартиру на вул. Okrzei 2, звісно, я також запросив заводські комітети, створені братами з «Фаніна» та POM, а також Анджея Кухарського, який заснував «Солідарність» на заводі «Польна». І ми мали першу зустріч представників майбутніх профспілок «Солідарність» з кількох місць праці в Перемишлі. І місце зустрічі було досить символічним, тому що це була та сама кімната, де багато років тому наш отець Ришард Сівець робив нотатки, готуючись пожертвувати своїм життям у своєму знаменитому протесті проти комуністичної диктатури.

Можна сказати, що це були перші установчі збори загальнопольської структури «Солідарності», хоча ще без офіційного протоколу. Кілька таких зустрічей було проведено в нашій квартирі. Під час цих зустрічей я телефонував до структур «Солідарності» у Гданську та Варшаві. Таким чином я хотів їм довести, що організацію ширших структур «Солідарності» в Перемишлі анітрохи не я вигадую, а тут це дійсно відбувається.

На наступній і водночас останній такій зустрічі в нашій квартирі, крім моїх братів, були присутні ще кілька голів установчих комітетів з перемишльських місць роботи. З’явився також Владислав Мазур із Płyt Płyśniowe. Загалом це була досить представницька група перемишльських активістів «Солідарності». Це я вів зустріч, ділився своїми знаннями про профспілку «Солідарність», а також останньою інформацією, привезеною з Варшави. Я повідомляв, м. ін звернення штабу до створення ширших профспілкових структур в окремих містах і областях країни. І в цей момент Владислав Мазур звернувся до мене зі словами: «Пане Вітек, зараз будьте ласкаві вийти з цієї кімнати, бо тут ми оберемо Тимчасову адміністрацію Перемишльського краю. Ну, ви ж не представляєте жодну компанію». Я пішов із сумом, але що я міг зробити.                                         

Адам: 

 Тоді ми обрали першого голову Перемишльської Солідарності, яким став Владислав Мазур. Нас там було, мабуть, семеро, якщо я правильно пам’ятаю, тобто представників семи перемишльських підприємств. Я представляв «POM-Przemyśl», брат Маріуш і Кшиштоф Прокоп — «Fanina», Анджей Кухарський — «Polna», Ґєнек Опацький — «Klejowe Zakłady Remontowe», Чеслав Кіянка — «POM-Bircza» та Владислав Мазур — «Zaklady Remontowe». «ДВП». Мені доручили роль скарбника. І ось у третій декаді вересня 1980 року було створено перший Міжпідприємницький установчий комітет НСЗЗ «Солідарність» у Перемишлі. Проблема в тому, що після зустрічі знервований Вітек сказав нам: «Ну, кого ви обрали. Тому що маю обґрунтовані підозри, що він скоріше прихильник «Вільних профспілок». Згодом насправді виявилося, що Владислав Мазур представляв конкуруючий із «Солідарністю» профіль профспілок. Але обираючи його, ми тоді не мали такої впевненості, і ми знали його як друга нашого покійного. батько.

Віт:

Після цієї невдалої зустрічі, коли майже всі розійшлися, я зупинив Чесіка Кіянку та Ґенека Опацького, сказавши їм: «Панове, з цим треба щось робити, бо так залишатися не може». Ми знали, що Мазур їде до штабу в Гданську, щоб повідомити про створення «Солідарності» в Перемишлі. Тому я запропонував ідею провести зустріч у ширшому складі, з представниками більшої кількості підприємств Перемишля та околиць, і повторити вибори. Оскільки є додаткові робочі місця, це нова ситуація, і вони також мають право брати участь у виборах голови руху «Солідарність» у Перемишлі.

6) Організація регіональної структури      

 Віт:

Мені спала на думку інша ідея. Ну а Перемишль давно посварився з Ярославом. Я думав, що принаймні у стосунках це не повинно бути так. Тому я сказав своїм друзям по профспілці Киянку та Опацькому:

«Панове, в Ярославі вже створено Міжпідприємницький установчий комітет «Солідарності». Тож давайте підемо туди і запросимо створити спільну воєводську структуру НСЗЗ «Солідарність», а може навіть надвоєводську.

Відтоді в моїй голові виникла ідея створення Південно-Східного регіону. Я мав дуже добрі контакти з активістами селянського руху з Кросненського воєводства, які почувалися дещо розгубленими. Тож я подумав, що нам слід широко розкрити обійми та прийняти всіх у спільну структуру. А оскільки ми південно-східна Польща, то чому б таку надвоєводську союзну структуру не назвати Південно-Східним краєм?

Була вже перша декада жовтня 1980 року, коли п. Зайонц з комісії праці інвалідів «Праца» в Перемишлі повіз нас на своїй машині до Ярослава на зустріч із місцевим головою міжпідприємницької установчої комісії « Солідарність», Kazimierz Ziobro. З його згоди ми незабаром організували спільні вибори в Перемишлі, у загальній кімнаті Товариства глухих, на яких були присутні делегати з Ярослава.

Я відкрив зустріч, представившись активістом NSZZ «Solidarność» Mazowsze, і одразу додав, що оскільки я не представляю жодне робоче місце з Перемишльського воєводства, пропоную, щоб цю зустріч очолював Чеслав Кіянка, голова комісії рослинництва. від POM Bircza. Чесно кажучи, я заздалегідь припускав, що скоріш за все головою цієї структури буде той, хто веде збори з виборів обласної влади. Так і сталося, тому що тоді люди ще трохи боялися і бажаючих очолити структури Спілки було небагато.

 Однак перед тим, як учасники домовилися про Чеслава Кіянку як головуючого на нараді, Владислав Мазур встав і сказав приблизно так: «Пані та панове, ця зустріч не повинна відбутися, тому що тут аж три брати Сівець. Так бути не може!» Голова Киянки відразу загасив Мазура, заявивши, що це не має значення. Його заклик продовжити засідання зустрів повне сприйняття учасників.

Адам:

На виборчих зборах у денній кімнаті для глухих були присутні не лише представники Установчих комітетів «Солідарності», а й старі профспілки. І, наприклад, у ПОМ у Перемишлі ще функціонував голова цих «державних» профспілок. І він також брав участь у цих виборчих зборах разом зі мною, як голова Установчого комітету «Солідарності» з одного місця роботи. Загалом у зустрічі взяли участь представники 35 підприємств з Перемишля та Ярослава. Кімната була повна.

Теоретично, голови старих профспілок теж могли балотуватися на крісла регіону, але вони, як правило, цим не користувалися. Наприклад, голова старих профспілок з POM Перемишль відразу оголосив, що виходить, і передав мені представляти це місце роботи.

Ніби розгубленість лідерів старих профспілок закінчилася десь через 3 місяці, коли минула невизначеність щодо становища руху «Солідарність». Тоді я, як керівник Офісу інтервенції при Краєвій Управі, організовував зустрічі практично на всіх перемишльських підприємствах, які не приєдналися до НСЗЗ «Солідарність» на першому етапі, тобто на виборах у денній кімнаті при глухонімих. . А заводів цих було, мабуть, 150. Ну, а працівники цих наступних виробництв голосуванням визначилися: або залишатися в старих профспілках, або вступати в «Солідарність». І всі вибрали «Солідарність», включно з президентами старих профспілок, директорами заводів і головами кооперативів. Був січень-лютий 1981 року, коли наша Асоціація почала повноцінно функціонувати і з місяця в місяць, як сніжний ком, збирала маси членів. 

Віт:

Разом із Чесіком Кіянкою головою Міжпідприємницького установчого комітету NSZZ «Солідарність» у Перемишлі було обрано трьох віце-голів: Казімєжа Зіобро з Ярослава та Ґєнека Опацького та Анджея Кухарського з Перемишля. Також було обрано президію МКЗ, яка обговорювала одразу після засідання. Я звернувся до цієї групи з такою пропозицією: «Пані та панове, було б дуже приємно з вашого боку прийняти постанову про те, що я буду мати право брати участь у засіданнях Президії з правом висловлювати свою думку з того чи іншого питання, але, звичайно, без права голосувати, оскільки я не представляю місце роботи». І Президія ухвалила таку постанову. З цього моменту я зміг формально представляти МКЗ, щоправда, без місця, без технічного обладнання та без оплати. Найважливішим було те, що я міг легально почати діяти в рамках Президії.

Перш за все, ми доклали зусиль, щоб отримати приміщення для «Солідарності», губернатора Перемишля Анджея Войцеховського. Таке місце віддали нам у будівлі на Кам’яному мосту, щоправда, трохи пізніше. Нам навіть машину дали.

     7) Інформаційна діяльність 

Віт:

На одному з наступних засідань я звернув увагу Бюро на те, що «Поки що наша ахіллесова п’ята — інформаційна діяльність».  Тому я запропонував створити наш профспілковий журнал. Віце-президент Дженіо Опакі рішуче підтримав мене в цьому питанні. Прес-секретарем був Войцех Лукашек, тому він також схвалив цю ідею. І була створена редакція з чотирьох осіб. На початку я підготував віньєтку, яку команда затвердила. Коли ми спільними зусиллями зібрали і підготували до друку зміст випуску, виникла проблема: хто підпише своїм ім’ям та прізвищем перший номер? Оскільки охочих не знайшлося, я запропонував автором назвати редколегію, від імені якої буду підписуватися. Так ми і зробили в першому номері, який після друку відправили за розсилкою до кожного комбінату і до державного архіву.

Наступного дня до мене прийшов Чесю Кіянка з образою: «Вітек, ти не можеш розписатися в редакції, бо мені профспілки очі виб’ють».  Тож наступні номери мали підпис: «Редакція» з іменами всіх членів редакції. І так було до моменту, коли Адам Шосткевич з учительської секції Товариства був обраний прес-секретарем і приєднався до редакції журналу. Відтоді він сам підписував номери журналу.  

8) Бюро втручання

 Адам:

Коли я був членом Південно-Східної регіональної ради, мені було довірено керівництво офісом втручання, розташованим при регіональній раді. Моя компанія посилала мене працювати туди два дні на тиждень. Ми розпочали свою діяльність одразу після того, як «Область», якщо я не пам’ятаю, наприкінці грудня 1980 року чи на початку січня 1981 року отримала приміщення в будинку на Кам’яному мосту. Пригадую, що початок був важким ще й тому, що у нас були великі проблеми з опаленням на четвертому поверсі цього будинку. Проте з самого початку ми почали досить інтенсивно працювати. Кілька адвокатів безкорисливо допомагали нам (зокрема Ришард Гураль, Стефан Чейковський та Зигмунт Костюк), і ми прийняли сторони. Справи, які надходили до нас і в які ми втручалися, були різного роду.

Звичайно, основною метою діяльності Бюро були інтервенції щодо членів Союзу. Тому в більшості випадків це були профспілкові справи, а також справи працівників на робочих місцях, наприклад, щодо розподілу квартир. Справи поза союзом були нібито другорядними, але також важливими і часто дуже складними. До нас приходило багато людей з-поза Союзу, які багато років відчували кривду комуністичної системи. Вони знали, що «Солідарність» — єдина протилежність державній владі, тому звернулися до нас за допомогою. Як ми могли їй відмовити? Вони принесли до нашого офісу відповідну документацію за останні 20-25 років і вважали, що завдяки нашому втручанню зможуть, наприклад, повернути те, що вони втратили через рішення органів державної влади. І по можливості

вони отримали допомогу від наших юристів. Часто це також були випадки, що стосувалися, наприклад, надання пільг навколишніми гмінами людям з дуже низькою зарплатою. Солідарність одноосібників була ще в зародковому стані, тому доводилося займатися і такими справами. Звичайно, популярність Intervention Bureau була зумовлена ще й тим, що ми надавали допомогу абсолютно безкоштовно.

Тут мушу визнати, що відносини нашого Бюро втручання з представниками державної влади були хорошими та діловими. Нас не ганяли. Коли влада визнала Установчий комітет Південно-Східного регіону НСЗЗ «Солідарність», ніби мала наперед директиву: «дайте їм те, що вони хочуть». Можна, звичайно, здогадуватися, що ця директива була доповнена висновком: «і самі себе покінчать». Але це трохи пізніше. На початку, з січня по квітень 1981 року, ми отримували хорошу допомогу. На наші листи завжди відповідали, справи вирішувалися. Одним словом, сприйняли нас серйозно. Приймав нас на переговори перемишльський воєвода Анджей Войцеховський, навіть перший секретар воєводського комітету PZPR Здзіслав Древньовський приїздив раз чи два на наші зустрічі.

9) Допомога в організації Сільської Солідарності     

Віт:

Коли наша профспілка почала розвиватися на дедалі більших робочих місцях, я звернувся до президії обласної ради з проханням допомогти організувати сільську солідарність серед одноосібників. Я стверджував, що багато сільських жителів приходять до Бюро втручання зі своїми типово сільськогосподарськими, типово сільськими справами. Я отримав цей дозвіл і почав об’їжджати навколишні села. Я проводив зустрічі з фермерами, на яких закликав їх організовуватися за прикладом «Солідарності» на своїх робочих місцях. Я пояснив, що весь рух солідарності полягає в тому, щоб бути свого роду господарем у власному домі. І тому потрібно самоорганізовуватися, обирати своїх представників, разом відстоювати свої інтереси, бо ніхто інший цього не зробить. Мешканці міст, які працюють на підприємствах, боротимуться за своє працевлаштування, захищатимуть інтереси свої та своїх сімей.

І якось так вийшло, що нитка порозуміння між нашою Асоціацією та спілками, які тільки зароджувалися в численних селах Перемишльського воєводства, налагодилася. Це був початок січня 1981 року, коли в Устриках Долішніх відбувся страйк селян. Тоді президія уповноважила мене туди поїхати від Установчого комітету Південно-Східного регіону НСЗЗ «Солідарність».

10) Штатність у президії обласної ради.   

Віт:

Під час квітневого – якщо я правильно пам’ятаю – засідання обласної ради, тобто в присутності представників усіх підприємств, мене хтось висунув до президії ради. У той час я щось писав в облдержадміністрації, коли мене викликали до зали засідань. Виявилося, що мене обрали бюлетенями, один утримався. Так я став одним із законних, офіційних представників Південно-Східного регіону НСЗЗ «Солідарність». Більше того, мені призначили посаду працівника обласної ради, бо до цього я працював задарма, без будь-якої винагороди.

Тож я почав регулярно їздити службовим автомобілем (брат Адам погодився служити мені водієм) до Гданська та Варшави, щоб отримати всі необхідні матеріали та інформацію, а також на зустрічі з Лехом Валенсою. Моє завдання також полягало в тому, щоб залучити на зустрічі в Перемишлі значущих людей в опозиційному світі. Йшлося про відомих людей, яким було що сказати і які заслужили велику повагу в опозиційному та профспілковому середовищі. Таких, як редактор Кісєлевський, Збігнєв Ромашевський, Яцек Куронь чи Адам Міхнік, який не зрадив тодішніх ідеалів Солідарності, як це зробив після зустрічей Круглого столу.

Тож я привіз до Перемишля відомих профспілкових діячів, організував для них зустрічі з членами Спілки, організував кімнати, а також певну охорону. Не менш важливим моїм завданням було привезти профспілкову пресу, тому що Мазовше і Ґданськ друкували на повній швидкості, а копіювальний апарат ми мали лише в Перемишлі.

Одного разу до мене прийшов Марек Камінський, який працював у Zakłady Graficzne, і сказав:
«Що ти морочишся з тим копіювальним апаратом. Тобі потрібен принтер».  Тож я попросив у нього допомоги привезти таку друкарню до Перемишля. Нам це вдалося, і ми облаштували друкарню в будинку на вулиці Барській. У нас там було три друкарні. Я поняття не мав про друк, але нам допоміг Марек. Він навчив мене влаштовувати друкарський олівець, навчив мене верстки. Відтак часопис нашого регіону міг би вже виглядати привабливіше та професійніше.

11) Драма 13 грудня 81 р.

Адам:

І нарешті драма настала 13 грудня 1981 року. Мене заарештували вночі. Вони прийшли за мною в нашу квартиру о 24:42. Хоча ми очікували такого розвитку подій, навіть часто про це говорили, але введення воєнного стану та арешт стали для нас шоком. Ми не знали, куди нас везуть і чим це закінчиться.

Вони повели мене разом із кількома іншими профспілками подвір’ям біля будинку Служби безпеки на вул. Джон. Це було лише кілька метрів від будинку, де ми жили. Я побачив стіну нашої квартири, що примикає до цього двору, і нашу маму, яка дивиться у вікно. Коли мене завели в будівлю СБ, у мені тліло лише одне питання: чи є там мій брат Вітек? Зал був повний людей. Він уже був там, бо забрали його раніше. Я побачив, як він згорнувся калачиком у кутку кімнати.                      

Віт:

Там нас тримали до ранку. На світанку нас по черзі есбека по одному повели до автобуса, що чекав. На щастя, «дорежки» нам не зробили. Коли автобус рушив, у моїй голові крутилося питання: куди вони нас повезуть? Чи не до совєтів, до «білих ведмедів»? Лише коли автобус перетнув міст і повернув праворуч, у бік Пралковців і Красічина, я зітхнув з полегшенням. Це означало, що є шанс вижити.

Очевидно, їхали в напрямку Бещад. Ми вгадали, що до найближчої тюрми, тобто до Угерця. Проте хлопці не впали духом. Хтось контрабандою проніс олівець і листочки. На них ми написали, що активістів «Солідарності» з Перемишля везуть до в’язниці в Угерці. Нам вдалося викинути їх з вікна, незважаючи на те, що ззаду і спереду в автобусі стояло кілька СБ з автоматами. Не знаю, що один із них сказав Стасю Платку, що той раптом скочив на ноги, розірвав на грудях сорочку і пронизливо крикнув: «Давай, стріляй у мене, сучий сину! Стріляйте, чого ви чекаєте!

Під’їжджаємо до в’язниці в Угерці. Величезна територія, одна залізна сітка, два метри щілини, а потім ще одна сітка. Сторожові вежі між сітками. Ведуть нас одним рядком всередину. Ми йдемо вздовж шеренги охоронців, які тримають гвинтівки й стоять осторонь, а збоку гавкають німецькі вівчарки. Сцена, як з фільму про нацистські табори смерті. На щастя, і тут не зробили нам «дорежки». Кажу братові: Будь поруч зі мною, Адаме, може вони нас не розлучать.

Адам:

Я зрозумів, що в одну камеру зводять дев’ятьох. Ми рухалися, розраховуючи потрапити в першу дев'ятку. І ми це зробили. Нас посадили в одну.

Віт:  

Але попри це все одно може не спрацювати. Коли ми зайшли в камеру, двері були зачинені за нами, але через деякий час замок знову скрипнув, і біля дверей стояв охоронець. — Одного забагато в камері! — владно гукнув він. І знову цей страх, що нас розлучать. Але раптом Ярослав Крик, який стояв поруч, глянув на нас і повільно вийшов з камери. Ми перевели подих.   

Маріус:

Ці записки, викинуті з вікна автобуса, якимось чином потрапили наступного дня до активістів «Солідарності» в Леську, а через них і до мене. Тож я пішов до Угерце перевірити, чи там Вітек і Адам. На місці я отримав таке підтвердження і дозвіл на відвідини. Я був здивований, побачивши, що на них не було жодної складки. Вони навіть жартували, що ми можемо помінятися одягом і хтось із них може вийти з колонії замість мене після побачення. 

Другий раз я приїхав до них на Святвечір разом із дружиною. У грудні до інтернованих там активістів охорона ставилася досить м’яко, тож дозвіл на відвідування ми отримали без проблем. Починаючи з січня, непоодинокі випадки, коли відвідуваним сім’ям відмовляли у побаченні. Ми принесли їм святвечірній борщ з варениками в термосі. Для нас це був дуже зворушливий Святвечір.   

Адам:

Після сорока з гаком днів застою і підлої дієти кашею з хробаками почали поступово випускати людей на волю. Десь у березні був момент, коли в цій камері сиділи тільки ми вдвох і мій брат. Наприкінці березня мене випустили, а Вітка перевели в іншу в'язницю.

Віт:

З Угерця мене відвезли до в’язниці в Новому Лупкові, потім до Заленже біля Жешува і нарешті до Кельце. І мене звільнили 17 листопада. У всякому разі, в документі вони збрехали, написавши, що мене звільнили двома днями раніше. І саме 15 листопада до мене приїхала наша мама з Анджеєм Тумідайським і ще з кимось. Проте біля воріт охоронці сказали їм, що в цей день відвідувань не було. О, ця додаткова помста.

Яскравою стороною цього тюремного випробування було те, що активісти «Солідарності», які були на волі, не забули про нас. Згадала про нас і Перемишльська дієцезія, від імені якої о. Монсеньйор Станіслав Ченчек організував св. Трійця, Комітет допомоги інтернованим діячам Солідарності. Тож ми харчувалися нормальною, доброю їжею в пакетах, які нам привозили. Також нас порадувала добре організована допомога нашим родинам, яким також допомогли посилками наші солідарні колеги.   

 Адам:

Після того, як мене звільнили, я також брав активну участь у комітеті отця Ченчека. Проте охорона не давала нам спокою. Я повернувся на роботу в ПОМ, але щосереди директор нагадував мені, що я маю з’явитися в СБУ о третій годині дня. І там від мене постійно намагалися отримати інформацію про моїх колег, які працюють у підпіллі «Солідарності». Вітек зазнав подібних переслідувань. Нам цього було досить і ми вирішили емігрувати. Я поїхав до США, а Вітек вибрав Канаду. Ми скучили за Польщею, а коли кошмар комунізму минув, щасливо повернулися в країну.

Інтерв’ю провів і написав Яцек Боржецький

.